Попередження.

Звичайно що навколо нас є Марія Тереза і Мартин Лютер Кінг. Я узагальнюю тому що в мене є потреба описати емоції і висновки.

Страх розчаруватись в людях.

Страх побачити масштаб егоїзму.

Страх зрозуміти що холодними є більшість, а не меншість.

Страх чути безучастність до інших.

Страх втрати ілюзії з якою прожив довгий час що люди насправді більш участливі просто інші люди на них наговорюють.

Страх признати що помилявся саме я коли завжди захищав людство загалом від нападок про черствість.

Страх що мене дурили в дитинстві про те які люди співучастливі.

Я завжди себе рахував тим небагаточисельним промінчиком який підсвічував ідею що люди уважні до кожної людини. Що люди бажають добра людям.

Я хотів і далі лишатись тим світочем (не шоколадкою) який несе в собі ідею що люди хороші просто треба бачити в них хороше.

Отримання відмов руйнує всі міфи.

Випалює. Витравлює. Вижигає.

Як дихлофос тарганів.

Мені ж не відмовляють в наданні фінансування крутих проектів.

Мені відмовляють в самому моєму факті перебування.

Це боляче.

Я для них пшик.

Завада.

З'їв їхні декілька хвилин.

Це і є страх.

Величезної невідповідності їх концепції відношення до людей і тої якою я їх (чомусь) наділив.

Моя концепція людей витоптується.

І кожен раз я кажу собі що може все не так масштабно.

І знов витоптується.

З іншого боку якби не було рішення ХОДИТИ ДО ЛЮДЕЙ - я би так прожив з певною картою світу. Однобокою.

Раніше я приймав лише тих хто приходив, прилітав, приповзав до мене, до нас.

І то було розчарування в їх зміні поведінки від гарящих очей до холоднокровного безжального сверкання п'яток без інформування (коли покидали).

А тут я пішов до всіх.

Мені не хочеться приймату концепцію що є лише невелика кількість людей кому ми небайдужі.

Вона сумна.

Не відповідає тому що я чув. В що я хотів би далі вірити.

Можливо в мене криза віри в людей.

Можливо мене лякає не лише перспектива прийняти цю нову концепцію. А й те що мені прийдеться змінюватись в контексті цих відкриттів.

Я не хотів змін на гірше.

Тому що рахував що краще мати баблгам солодковатно няшнорожеве добре відношення до всіх людей.

Це була моя самоідентифікація через нестандарт. Через неповторність.

Більшість не любили більшість.

Більшість плювали на більшість.

Більшість не помічали більшість.

А я любив всіх, не плював на всіх, помічав всіх.

Я думав це моя суперцінність, унікальність, світло серед темряви.

І я це можу втратити.

Моє уважне відношення до всіх я рахував моїм благословенням.

Чимось що Бог дав мені щоб я міг доносити людям що "буває інакше".

Але зараз не я тягну людей в уважність до так званих "чужих" (на їх думку).

А вони мене тягнуть стати таким як більшість.

Зневіреним і ходити казати що "всім людям пофіг на всіх крім невеликої кількості близьких".

Базовим питанням яке сьогодень повернулось до мене є питання як продовжити потужний щодо кількості та якості процес ходіння до людей і щоб не вигаряв та не підточувався мій СВІТОГЛЯД ЛЮБИТИ ВСІХ.

Як поєднати ходіння до людей з неминучим розчаруванням від людей та прагненням любити людей.

Отже важко не розчаровуватись від того коли ти бачиш весь цей холод всіх тих людей.

Андрій Гончаренко, 097 507 60 81, АГА

Підтримати АГА: картка 4441 1144 4009 6855