Я умудрявся зводити кінці з кінцями і втілювати велику кількість класнючих проектів з залученням великої кількості різних людей.
Я був дуже крутий у оптимізації фінансових витрат на проекти.
Там де можна було зробити за 1000$ - я робив за 200$.
А тепер уявіть якби в мене були бюджети, наприклад, 20000$.
В мене вимальовується картина такого собі анонімного мецената крутих яскравих проектів у вигляді підприємницького але благородного продюсера.
Проектів на які наше суспільство ще не готове як до клієнтських проектів.
Тому що саме арт-бізнесова арт-підприємницька людина зможе 27 років тримати на плаву величезну кількість реалізованих проектів що мають велику цінність для галузі і хай невелику але цінність для країни.
І при цьому робити це у власний кошт не будучи навіть середнім класом, не говорячи про те щоб бути багатим.
Ще раз.
Людина що не була навіть середнім класом умудрилась одноосібно протягом 27 років постійно, незламно, системно, анонімно фінансувати проекти які претендують на формат грантових проектів, меценатських проектів, проектів під донати.
Цей анонімний меценат точно не жертва. Це точно герой!
Інша річ що є питання чому психологія менеджменту не дозволяла опрацювати дозвіл на залучення інших людей.
Чи це зневіра?
Чи це тотальне розчарування?
Чи це скептис?
Чи це попередній досвід відмов?
Окрім непростих питань до психології цієї людини яка прийняла внутрішнє рішення бути незламним фінансовим продюсером та анонімним меценатом проектів компанії - є великі непрості питання до суспільства.
До нашого рідного українського суспільства!
Невже ми всі настільки холодні один одному що лише велика біда нас об'єднує і то на недовгий проміжок часу. І то не всіх!
Невже серед нас немає хоча-би п'яти або семи або навіть трьох відсотків українців які мали би піклуватись про фінансове здоров'я інших людей, команд, стартапів та компаній!
Особливо компаній які займаються розвитком, інноваціями.
Особливо людей які не є підприємцями та бізнесменами від природи. Які схильні до творчості!
Це той самий досвід коли суспільство проморгало та показало свій холод, ігнор та егоїзм як і в ситуації з моїм шкільним булінгом.
Коли я три роки щодня перебував під шаленим пресингом шкільного булінгу (6-8 клас) але жодна людина довгий час не посприяла підсвічуванню цієї ситуації.
І лише дякуючи однокласниці-активістці Світлані Піддубній ця проблема стала видимою.
І пройшовши зону дискомфорту - ми вилікували ці процеси. Але цю підсвітку можна було зробити набагато швидше. З меншими жертвами.
Для цього достатньо використовувати доволі простий інструмент який я в нашій агенції АГА називаю ПІДСВІТКА.
Це інструмент який гарно описано в книзі НЕТФЛІКС (Рід Гастінгс) - впустити сонячне світло.
Це коли певні представники суспільства пильно та уважно цікавляться у всіх людей суспільства про їх стан справ в різних сферах. Не тому що їх найняли на державну роботу або в службу психологічної допомоги.
А тому що є правильні організації які про це дбають.
В яких є і відділ фінансування і відділ рекрутингу і відділ менеджменту і відділ комунікацій!
Якби я міг долучитись до розробки та започаткування такої компанії - я був би радий! (UPD - в рамках ПРОЕКТІВ РОЗВИТКУ КРАЇНИ від АГА ми розробили такий проект, зараз збираємо фінансування на наступні кроки).
Получається що українське суспільство два рази проморгало ситуації коли я не мав до кого звернутись. І я не хочу і не приймаю як даність твердження що ми нікому навколо не потрібні!
Я хочу змінити ситуацію!
Хай частково але час прийшов робити кроки в напрямку компаній емпатії!
В створенні ЦЕНТРІВ УВАЖНОСТІ!
Моє відчуття сорому, стида та звички винуватити самого себе (СИНДРОМ САМОЗВАНЦЯ) яке було до початку трансформації - каже мені щоб я був розчарований тим відкриттям що саме я був 27 років крутим, незламним, надійним, стабільним, нестогнучим, оптимістичним меценатом та фінансовим донором проектів АГА.
Проте я не можу себе винуватити в тому що об'єктивно я як фінансист був чарівний.
Але є питання чому я боявся і так і не спромігся почати залучати фінансування інших меценатів та фінансових донорів.
І саме це я беру зараз обробляти в проекті ФІНТИГР.
Тому почуття подвійно двояке!
З одного боку радість за свою силу та незламність.
З іншого боку злість на себе та українське суспільство в цілому що досі не збудовані алгоритми, компанії, стартапи, механізми, рішення коли люди можуть звертатись за фінансовим донорством та меценатством і не проходити кола пекла!
(Тільки не кажіть мені про грантові програми)).
Тому цю відповідальність я не збираюсь брати лише на себе!
Я є громадянин українського суспільства і цю претензію та відповідальність я хочу поділити між собою та суспільством.
І я готовий діяти та покращувати ситуацію але в діалозі зі свідомою частиною представників українського суспільства щоб швидко і дієво (враховуючи війну) покращити ситуацію на краще!
Хто винен в тому що українець не може звернутися в будь-які ДВЕРІ за підтримкою і бути вислуханий? А ще краще - отримати періодичну стабільну фінансову підтримку?!
Чи хтось вважає що не треба шукати винних?
Але якщо не шукати винних - то ситуація не зміниться. Адже можна шукати винних не з метою когось звинуватити, а з метою зрозуміти де є недопрацювання і швидко це поміняти на краще.
Якщо суспільство два рази проморгало вхід мене у важкі ситуації у вигляді шкільного булінгу та фіндонора/мецената - то маю підозру що такі явища зустрічаються і у інших українців!
Але у відповідь я чую твердження що так є по замовчуванню і що це неможливо змінити.
Але хіба ми чули від Ганді, Мандели або Лютера Кінга що не варто нічого міняти і хай все лишається так як є?!
Центри уважності це не соціалізм.
Це відповідальність яку взяли на себе прогресивні та думаючи люди країни щоб давати вудочку українцям.
А не рибу!
А так получається що українці не отримують вудочки. А часто отримують тухлу рибу!
Чому ми маємо слухати єдиний безваріантний варіант що ми нікому не потрібні крім декількох близьких людей родини, друзів та середовища?!
Невже цей холод суспільства ми не зможемо підігріти принаймні на 1°?!
Коли я запускав перші проекти і зрозумів що клієнтів точно в Україні на той період не буде - то я розглядав варіант спонсорства, меценатства, навіть інвестицій хоча в 1997 році це для нас всіх був частково темний ліс.
Але хочу сказати що за ці 27 років глобально нічого не змінилось.
Так, прийшли деякі гранти і фонди. Але багато людей, в числі яких і я, досі не маємо відповіді як просто, легко і гарантовано черпати допомогу при умові що ми підтверджуємо цінність наших проектів та надаємо живі яскраві звіти.
Я став одноосібним анонімним меценатом проектів АГА не тому що я виключно хотів черпати славу фінансиста. В мене була безвихідь яка посилилась кількістю відмов у вигляді висміювання, ігнору, "стіни, а не дверей" та холоду. + Байдужість!
Я так би мовити став по примусу та з причин безвиходдя меценатом проектів.
Зауважте що я не кажу “власних проектів” тому що в цих проектах проявилось багато людей в різних ролях. І я був один з авторів, архітекторів та енерджайзером цих проектів.
Але не єдиним як в управлінні так і в прийнятті рішень!
Ще раз.
Я став анонімним меценатом не по добрій волі, а за відсутністю інших кандидатів.
І мені жаль що досі ніхто за цей довгий час не покращив ситуацію в країні в цій ніші!
І тому я долучаюсь вже маючи величезний багаж досвіду, знань та навичок!
Якби я слухав всіх хто каже що в українському соціумі та суспільстві ніхто нікому не потрібен з так званих “чужих” - то я би жив або не в Україні починаючи з 2000 року коли ми з Юркою Баланом вперше поїхали в Мілан як столицю моди. Назавжди.
Або перебував би в Україні не в галузях моди, медіа, гнучкого проект менеджменту, інновацій, реформаторства.
Так, у мене дуже багато крутих реалізованих проектів в яких не було жодного клієнта тому що не клієнти, не інвестори, не меценати, не фінансові донори не зголосились.
І я взяв на себе функцію фінансового донара.
Не інвестора. Тому що повертати ці гроші нікому не треба.
Це було донорство фінансів в проекти як розвиток галузі і нас як компанії в цій галузі.
Але далі так ситуація не може продовжуватись тому що я набув багато кейсів і маю запустити проект (UPD ПРОЕКТ ФІНТИГР АГА) в якому розкрию цю тему і спробую змінити підхід суспільства до цієї проблематики.
До проблематики залучення фінансування в правильні проекти що розвивають галузі та країну.
Я чекав що рано чи пізно мої заслуги побачать інші потужні представники галузі та країни і розділять зі мною частину навантажень, зокрема фінансових по просуванню проектів де немає клієнтів але є розвиток інновацій та користь для представників суспільства та самої країни.
Але пройшов час, мені вже за 50 і я відчуваю що я нікому не потрібен.
І це питання не в тому що в країні війна. Це питання в нас. В людях країни які закривають очі на цю велику проблематику.
На проблематику що є “свої” і “чужі”.
І що ми підняли лапки і стверджуємо що ми нічого не здатні змінити.
Якщо я з невеликими але стабільними фінансуваннями створив стільки яскравих проектів - то уявіть що можна робити з системним правильним фінансуванням яке йде в правильні проекти?!
Андрій Гончаренко, 097 507 60 81, АГА
Підтримати АГА: картка 4441 1144 4009 6855
